Інтерв’ю Директора ДУ «Науково-практичний центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії» д.м.н. Щеглова Д.В. у журналі “Гетьман”. Інтерв’юер – Ігор КРАВЧУК
СТЕЗЕЮ ФЕНОМЕНАЛЬНОГО БАТЬКА
Рівно десять років минуло, як я познайомився з Віктором Івановичем Щегловим на 70-літті Великого громадянина України. З того часу наш журнал друкував його статті: не тільки на медичні теми, а й подавав безкомпромісні аналізи нашого життя. Було тоді чимало відгуків, подяк від читачів. А сьогодні наша розмова з сином Віктора Івановича – доктором медичних наук, Заслуженим лікарем України, директором ДУ «Науково-практичний центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії» НАМН України Дмитром Вікторовичем ЩЕГЛОВИМ.
– Ви йдете стезею феноменального батька. Яку роль відіграв Віктор Іванович у виборі Вашого життєвого шляху?
– Дійсно, мій батько був і є завжди зі мною. Він мав дуже харизматичний, принциповий, безкомпромісний характер; поєднував жорстку поведінку з сентиментальністю. Здавалося, що всіх рис він мав у міру. Він любив життя і життя любило його. Любили, пробачали навіть ті, кого він, можливо, образив своєю поведінкою.
Уявіть собі, у мене, певно, не було вибору: з дитинства знав, що буду лікарем. Хоч я не думаю, що підліток 14–15 років свідомо обирає професію лікаря. Він може мріяти стати водієм, інженером, космонавтом, але не лікарем, бо це дуже складна справа. Я бачив, як батько працював цілодобово. Не можу стверджувати, що він дуже часто розповідав про професію, утаємничував у тонкощі хірургічної професії; що нібито на кухні показував інструменти (катетери, балони), якими він почав робити ендоваскулярні (внутрішньосудинні) операції на мозку.
Слід зазначити, що Україна – єдина держава в світі, в якій ендоваскулярні операції виконували більше, ніж мікрохірургічні. Тоді вже було очевидно, що ендоваскулярні операції менш ризиковані та більш фізіологічні, ніж мікрохірургічні.
Батько дуже переживав, коли в 1991 році я після лікувального факультету медичного інституту прийшов на роботу в клініку судинної патології. У перший же день він заявив своїм учням, у яких ніколи не забирав операцій, не обмежував їх, що доки кожен не навчиться, не зробить сто операцій, син оперувати не буде.
Коли я прийшов у кабінет батька і попросив показати, як виготовляти деталі інструментів (виготовлення їх для нейрорентгенохірургії – ювелірна робота!), почув у відповідь: «Я ніколи нікому цього не показував. Ти що – дурніший за інших? Сідай, роби, знайдеш своє!». Я тоді образився, а тепер розумію, що це була його методика. Навіть – школа Щеглова: «Я дав тобі свободу, працюй, проявляй себе, я буду контролювати, а далі видно буде!». Він ніколи нічого не деталізував. Віктор Іванович створював умови, за яких можна було себе проявити. Придивлявся до всього. Він був присутнім на всіх моїх операціях, жорстко контролював мої кроки і радив, як краще зробити. Жорсткий контроль стосувався всього – не тільки хірургії: звертав увагу на поведінку в колективі, на ставлення до колег, пацієнтів; як людина говорить. Він з усіма спілкувався на рівних, ніколи не боявся, що піде щось не так. І, диво, помилок не було. Звичайно, непросто було працювати разом із батьком.
Я не мав преференцій, може, більше відповідальності. Було соромно чогось недоробити – відчував на собі тягар. Переживав, щоб нічого не сказали…
Та років за 6–7 набув досвіду. Мав багато часу асистентської хірургії, тому через 7–10 – з мене вийшов хірург. Так склалося моє життя, я до цього звик і, думаю, – це правильно. Знаю багато сімей, де успадковується родинна професія. Зараз кажуть про корупційні, сімейні відносини, я ж думаю: якщо є така тяглість, династійність, спадковість – це позитивно.
– А коли Ви вийшли на науково-практичний центр? Коли його зареєстрували?
– У січні 1998 року згідно з рішенням Президента АМН академіка Олександра Федоровича Возіанова за підтримки Леоніда Даниловича Кучми окремою структурою НАМН було зареєстровано «Науково-практичний центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії НАМН України». Центру було поставлено мету: розробити українську технологію, щоб вона не стосувалася однієї організації чи людини, а широко використовувалася у світі. На той час багато іноземних фірм-виробників зі своїм технічним, інженерним потенціалом почали використовувати ці методики досить широко на найвищому технологічному рівні. Нам було нелегко вдосконалювати існуюче та впроваджувати в практику новітні іноземні розробки. Засновником і першим директором Центру став Віктор Іванович, по суті, він заснував єндоваскулярний напрям нейрохірургії одним з перших у світі. Це мало стати головним в Україні, як, наприклад, у США чи Європі. Звісно, були проблеми: «відокремили, відібрали», бо навіть медична спільнота не завжди сприймала зміни позитивно. То не був і не є сепаратизм, недаремно в наукових колах кажуть: якщо існує інститут та не має дітей,тобто не народжується новий напрям – його існування марне. Час доводить та й у подальшому доведе правильність вибору, важливість створення напрямку, клінік для держави, для справи, для людей. Отже, Віктор Іванович дивився вперед на декілька десятиліть.
– Я видавець книжки Віктора Івановича «Вглубь мозга, не касаясь его», добре знайомий з її змістом. Згадую відгуки американських учених про Віктора Івановича, який прославив не тільки себе, а й українську медичну школу нейрохірургії.
– Це дійсно так. Це завжди важко, це може зробити тільки людина з вольовим характером, бо все нове викликає спротив. Так буває. Треба все пройти, довести, винайти, використовувати технологію в повному обсязі, зробити її корисною, виправданою. Якщо б Віктора Івановича не визнали за кордоном, у світі, було б набагато важче. Ми звикли прислухатися, що скажуть партнери, зокрема у Сполучених Штатах, але не помічаємо, що відбувається в нашому дворі.
– Та й знакові дати надійшли: 80-річчя Віктора Івановича, 20-річчя Центру! Яка Ваша роль в Центрі? Ви підхопили естафету свого батька.
– Вважаю, що вік впливає на людину, з часом робить її консервативнішою. Молодші лікарі, мої учні завжди активніші до сприйняття всього нового. 15 років назад я зробив першу операцію в Україні з використанням новітніх технологій. То були часи, коли на Україну з недовірою дивилися і український бізнес, і світова спільнота. Було дуже важко тут щось зробити, щоб щось розвивалося, щоб сучасні технології широко впроваджувалися в практику. Однак це зроблено й за моєї участі.
Моє завдання – з’ясовувати, що нового використовують у світі, розвивати єндоваскулярне направлення, співпрацювати з відомими фахівцями, міжнародними фаховими товариствами, вчити лікарів, демонструвати наші здібності, можливості, реалізувати науковий потенціал, представляти Україну на гідному рівні. У медичному світі технології, що Віктор Іванович створив, а саме: реконструктивні виключення аневризми з кровотоку, при збереженні судини на якій вона розташована, – вважалися «надбанням ХХ сторіччя». Це були: баллон-катетер, який хірург виготовляв самотужки, аневризма, судина й операція. На сьогодні сучасні технології дозволяють більше 12 технічних методів виключення аневризми з кровотоку, а їх комплімацій налічується майже 40 варіантів. Це зовсім новий етап технологічного розвитку, і він не закінчується. Сучасні інструменти ендоваскулярної нейрорентгенохірургії майже повністю відрізняються від тих, якими ми працювали 10 років назад, зовсім інші. Отже ці технології з’явилися в Україні і тепер широко використовуються, хоча для цього ми пройшли важкий і цікавий шлях; нам вдалося знову привернути увагу світу, зібрати однодумців-фахівців, створити профільну асоціацію, фаховий журнал, до редколегії якого запросили найвідоміших європейських нейрорадіологів.
Перша пацієнтка Віктора Івановича Щеглова
– Маєте команду, як Вам удається встигати за часом?
– Команда – це головне. Тут традиції ставлення мого батька до роботи, до людей, до колективу залишаються. Часом кажуть, що ми залишаємося, як Ватикан в нейрохірургії: все у нас не так, як у іншому світі. Надзвичайно важливі нормальні «прості» стосунки між колегами у колективі, це спрощує життя. У нашому Центрі всі – молоді, мені самому – 52. А ми – це продовження справи Віктора Щеглова, це справа, якою займаються більше 60 лікарів в Україні. Щиро впевнений, що без створення «НПЦ єндоваскулярної нейрорентгенохірургиї» так би не відбулося.
– Ви очолюєте «Українську асоціацію ендоваскулярної нейрорентгенохірургії», через яку поширюєте свою методику. Яка структура асоціації, її місце, призначення, здобутки?
– Як і будь-яка громадська організація, це об’єднання спеціалістів, які займаються однією справою, і яким це цікаво. Звісно, є осередок тих, хто дуже багато й наполегливо працює, віддає дозвілля на винайдення нового.
Маємо такі осередки у Львові, Дніпрі, Харкові, Луцьку, Одесі (але хотілося б швидшого розвитку), Херсоні, Кропивницькому, Кривому Розі. У різних місцях є фахівці різних рівнів: хтось наполегливіший, хтось – ні, але держава звернула на нас увагу. Це важко було зробити. Серцево-судинна програма середини двотисячних достатньо не фінансувала єндоваскулярну нейрохірургію.
В останні десять років, незважаючи на такий важкий період, держава нас помітила. Було закуплено інструменти, що поставляються в регіони, що зробили заявку, де ці операції здійснюються. По-друге, і це теж дуже важливо: на нас звернули увагу фахівці із Заходу, бо побачили, що є асоціація, що операції успішні, активно поширюються в країні. 2011 року іноземні колеги запропонували провести в Україні закордонний з’їзд, тобто найвідоміші європейські фахівці вирішили зустрітися в Києві! І це відбулося! Мені запропонували очолити східно-європейську нейрорадіологічну спільноту, ставши її президентом. Так відбувся наступний крок: на міжнародному рівні нам вдалося продемонструвати професіоналізм, свою значимість в науково-практичному сенсі – у подальшому знайомитися з новими досягненнями, проводити операції, майстер-класи.
Вісім років тому на базі нашого Центру разом з професором Миколою Єфремовичем Поліщуком (колишнім міністром МОЗ) було створено навчальну базу. В її роботі брали участь закордонні партнери, отже, я, мої колеги, отримали право підпису на дипломах, легітимних у Європі. Ми навчаємо лікарів не тільки з України, а також Грузіі, Азербайджану, Туреччини, країн арабського світу.
На сьогодні, гадаю, що має бути викладання англійською, більш триваліша програма. Ми ж спочатку зробили місячне «ознайомлення», потім – триваліше – три місяці. Лікарі мають складали іспити перед початком, потім кілька разів після кожної сесії. Це дуже важливо.
Сучасна eндоваскулярна операцiiна
– А центри асоціації (Львів, Херсон) працюють як ваші підрозділи?
– Ні, ми належимо до НАМН. Вони складаються з практикуючих лікарів регіональних лікарень, роблять операції на високому рівні, підпорядковуються МОЗ.
– Ви вважаєтеся нейрохірургом?
– Так, я – нейрохірург, хоч останні саме хірургічні операції з трепанацією робив років 27 тому. Сьогодні це зовсім інша професія: в Європі та США – інтервенційна нейрорадіологія, у нас – ендоваскулярна нейрорентгенохірургія – операції на судинах мозку без трепанації черепа й скальпеля. Колись це було вузьке коло, фахівців у світі можна було перерахувати на пальцях. Тепер – тисячі. Якось я говорив із польським колегою, то він сказав, що в Польщі 149 обладнаних нейрорадіологічних операційних.
Коли я перший раз їздив за кордон до Швейцарії, у Цюріху був секонд-раунд (товариства тоді ще не було). Там було 27 фахівців із усього світу. Сьогодні спеціалістів – тисячі. Європа – менш консервативна, ніж Велика Британія та США. Найбільш славетна в Європі – французька школа, там операції з радіології ще у 80-х починав робити давній друг мого батька професор Жак Море. Теж харизматична особистість, схожий на мого батька, тому інколи мені здається, що всім на початку було «не солодко». Отже, ветерани ендоваскулярної нейрорентгенохірургії тому схожі за характером.
– Хочеться довідатися про Ваші плани на 2019 рік.
– Нині актуальне питання – лікування судинної патології, хворих з ішемічним інсультом. Щойно стався інсульт, упродовж 6–12 годин можна врятувати хворого, видалити тромб через судини. Операція триває 12 хвилин. Після видалення тромбу половина цих пацієнтів повертається до нормального життя. Якщо людина була паралізована, без мови, після цієї операції половина з них через добу, інколи – через годину починає говорити, рухатися. Це найновіший, перспективніший напрямок, який ми розвиваємо разом за підтримки президента НАМН академіка Віталія Івановича Цимбалюка і Товариства боротьби з інсультами, яке очолює професор Микола Єфремович Поліщук, відомого невролога-фахівця Юрія Фломіна та ін.
Річ у тому, що ми спорадично робимо такі операції, дуже важливо, щоб була підтримка держави, хоча б міста. Треба, щоб хворих швидко доставляли до спеціалізованих клінік, де їх можуть вилікувати. У Вінниці це вдалося організувати професору Сергію Московку. Сподіваюся, нинішній рік буде офіційним початком організації справи. Уже зараз готуємо накази, юридичне оформлення. Ця робота забере багато часу.
– Як довго це триватиме? Років 5?
– Важко сказати, що буде через п’ять років: зараз технології дуже швидко розвиваються. Якщо десять років тому ми тільки пристосувалися до нових інструментів, то сьогодні використовуємо інші, новітні технології. Колись американці операції мого батька називали медициною ХХІ століття, і це дійсно так було. Сьогодні – технічний прогрес вносить щось нове і, здавалося б, неймовірне кожні 2–3 роки. З цього приводу наведу «крилатий» вислів Віктора Щеглова (зауважте ще в 90-х рр.): «Ендоваскулярна нейрорентгенохірургія – це величезний крок до ще вищої культури в самій хірургії. Її розвиток хіба що можна порівняти зі стартом космічного корабля: кожну годину, кожного дня, кожного тижня і місяця додається щось нове, здійснюються відкриття, удосконалюються існуючі методи, і як наслідок – ще одне врятоване людське життя…».